Ви знаходитесь тут:
- Головна
- Методична валіза
- Сценарії
Сценарій літературно-музичного свята «Мої роки - моє багатство» приуроченого Міжнародному дню людей похилого віку.
У мій сад заблукала вже осінь,
Під ногами холодна роса.
Літо вітром у далеч відносить
Посивіла русява коса.
Рясно ніжністю квітне калина,
Хоч минуло життя молоде
І любов незабудками синіми
В моїм серці печально цвіте.
Вже отави у лузі покошені,
Що було-не повернеш назад.
У багрянці пекучому осені,
Догоряє осінній мій сад.
Я не буду журитися, плакати,
Все було у моєму житті.
Золотим падолистом спалахують,
Всі стежки і дороги круті.
Пісня «А вже осінь…» виконує Іво Бобул
У цей погожий осінній день ми зібралися, щоб висловити свою шану і повагу людям, які пройшли великий віковий і життєвий шлях.
1 жовтня весь світ відзначає Міжнародний день людей похилого віку, або ж день ветеранів.
Мені не подобаються слова "похилого віку" мабуть краще і правильніше в даному контексті звучали б слова "мудрого віку", адже кожна людина проживши багато років обов'язково набирається життєвої мудрості.
Вже надійшли осінні холоди,
І ось зима уже не за горами,
Збираємо трудів своїх плоди,
Летять роки у вирій понад нами.
І крила їхні крають далину,
І манить обрій спокою краями,
А я люблю життя своє, люблю,
Й дорожчає воно з літами.
Пісня «Осіннє золото» виконує Микола Гнатюк
Сьогодні ми вшановуємо те покоління, яке вистраждало під чорним крилом голодоморів, яке вистояло в кривавому пеклі Другої світової війни. Руками, розумом, силою і вмінням ветеранів відбудовувалась країна, та й тепер ці люди не стоять осторонь а в міру своїх сил і свого досвіду допомагають молодим творити майбутнє своєї держави. Не зачерствіли душі ветеранів від пережитих злигоднів, негараздів, не розгубили тепло своїх сердець на життєвих дорогах. Навпаки своєю душевною щедрістю вони є прикладом для молодих.
Скільки бабусь і дідусів зараз допомагають бійцям української армії боронити свою землю, віддаючи невелику частину своєї мізерної пенсії, і велику частину своєї щедрої душі молячись за них, підтримуючи їх морально, допомагаючи своєю працею, хто як може.
Нещодавно телебачення показало сюжет про одну сімейну пару пенсіонерів-інвалідів по зору. Їхній син воює на сході і попросив малу вив'язати рукавиці для себе і для своїх побратимів. І мама пообіцяла йому до зими вив'язати 90 пар рукавиць, бо велике материнське серце цієї сліпої старенької жінки болить за всіх синів України і хоче зігріти їх теплом своєї душі.
Скажіть, чи це не є виявом найвищого милосердя і доброти? І такі люди заслуговують на найвищу пошану і подяку, як від держави, так і від усього суспільства.
Тож сьогодні хочеться низенько вклонитися всім ветеранам і побажати міцного здоров'я і ще довгих-довгих років життя. нехай діти будуть для вас гордістю, а внуки радістю. І щоб всі вони були живі – здорові.
Хай ваша золота осінь буде щасливою, а доля щедрою на великі й маленькі радощі на мир і добро.
Летять літа, як білі журавліДзвенять, як ті волошки в житі
Та не зникає слід їх на землі
Якщо для добрих справ були прожиті.
Милосердя і доброта – це як два крила на яких тримається людство. Ще з далеких часів благодійність була доброю традицією нашого народу. Цілком природним вважалося допомогти знедоленому нещасному, поділитись шматком хліба, дати притулок, захистити старість, підтримати немічність, порятувати хворого, заступитися за беззахисного і скривдженого.
Доброта і чуйність, щиросердність, уміння розділити чужий біль, розрадити в горі й біді – це здавна було характерною рисою українців.
Добро й милосердя – багато плинні. Потреба в них є повсякчас. Навіть тоді, коли немає біди, навіть там, де твердь земна не хитається під ногами.
Нам усім слід пам'ятати, що в нашому житті постійно діє принцип бумеранга: жнемо, що сіяли, отримуємо те, що віддавали. Тож не нехтуймо дарованою нам можливістю придбати собі на майбутнє – любові, поваги, турботи і підтримки рідних та близьких.
Поспішаймо робити добро ближнім своїм…
Творіть добро, щоб кращим став
Не знали б горя щоб старі й малі.
Страждання нищить нанівець
Свій добрий слід залиште на землі.
І тільки так на світі треба жить,
Хоч як би важко не було щоденно!
За горе ближніх серце хай болить,
Допомагай і немічним і темним.
Хлібцем, копійкою, а головне – теплом,
Якого багатьом не вистачає.
І той, хто серце людям зігріває
Для себе також творить те добро.
Бо що найменшим робим – те для Бога,
І тим виходим на вузьку дорогу,
Якою йти Господь заповідав.
Лиш не гордіться, бо отець і сина
За кожного із грішних нас віддав
Будь вдячною, не забувай про це, Людино!
Пісня «Даруй добро»
Всім нам хочеться вірити в те, що людина приходить у цей світ для любові й добра. І для щастя. А що ж таке щастя? що потрібно для того, щоб бути щасливим на цій святій землі? Тема вічна, як і саме людство. І в кожного з нас своя відповідь на це питання
Ну а ми пошукаймо її в поезіях:
Дарую молитву…
Дарую молитву ранковій зорі!
І сонцю - що сходить над світом!
Подяку складаю зимовій порі,
І оди - квітучому літу!
Веснянку співаю веселій весні!
Вклоняюся осені низько!
Проміння - це ноти! А квіти - пісні!
Збираю плоди, мов намисто!
Отак і живу я у цьому Раю!
- Радію...сумую... сміюся...
Всім серцем люблю Україну мою!
- І з вами цим щастям ділюся!!!
Хай буде мить - вона така прекрасна!
На серці - літо квітами цвіте!
А на душі - так сонячно і ясно,
Мов сяє в небі сонце золоте!
І це нічого, що надворі осінь!
ЇЇ дощі не згасять почуття!
Нам доля щастя на поріг приносить
Тоді, коли ми любимо життя!!!
***
Дощ за вікном...Ці вечори осінні,
Здається, зовсім зупинили час...
Заходь на чай! Горить вогонь в каміні
І теплий спогад обігріє нас.
Хай всі літа залишаться позаду!
Нас не засмутять осінь і дощі!
В розмові ми знайдем собі відраду,
Засяє сонце літечком в душі!
На двох поділим радощі й проблеми,
І яблуко зігріємо в руках!...
...Так само терпко пахнуть хризантеми,
І ніжний усміх світиться в очах!
Пір'їнка мрій торкнулася до неба!
Той самий дотик пальців і долонь...
...Як мало нам бува для щастя треба -
Дощ за вікном...і спогади...й вогонь!...
***
Хвилююся,
Надіюся, —
Живу.
І добрий ранок,
День,
І добрий вечір.
Рожева радість
І блакитний сум
Мені тихенько
Нахиляють
Плечі.
Непросто все.
Сивіючи,
Іду
Я день за днем (І кожен з них єдиний).
...Десь поруч одуд
Пробує
Дуду-
...Як мало треба
Щастя
Для людини.
Пісня «Мои года…» виконує Вахтанг Кікабідзе
***
Повиростали ваші діти,
Душа ж не встигла постаріти,
Та тільки ваша сивина
Нагадує, що вже весна
Давним-давно од голубіла,
І літа сяючі вітрила
Ось-ось за обрії спливуть.
Мудрі французи кажуть: "Як би то молодість знала, як би то старість могла …" І справді, старість – не радість, ніхто її не жде, всім хочеться відсунути її небажаний прихід. Та ба, вона підкрадається несподівано, раптово, як сніг на голову, і ти з печальною розсудливістю усвідомлюєш, що усе краще вже відбулося, усе вже в минулому, а на тебе тепер чекають недуги, самота, немічність.
Промайнули молоді, роки бурхливим потоком, подаленіло казкове дитинство, чарівна юність і ось прийшов час заслуженого відпочинку. Людина полишає свою улюблену роботу, до якої приросла душею. Змінюється звичний ритм життя – і це нелегкий період, до якого треба звикати. Що ж, осінь життя. як і осінь року, треба зустрічати без печалі… Вона неминуча, тож потрібно зробити все, щоб ця осінь була золотою. А для цього треба постійно знаходити для себе джерело оптимізму, жити в гармонії зі своїм віком, радіти кожному прожитому дню, навчитися сприймати життя, як безцінний подарунок долі. І виявиться, що насправді ще багато хорошого попереду, а головне – любов і увага рідних та близьких до вас ,і ваша – до дітей та внуків пам'ятаймо, що для них ви завжди потрібні.
Мене бабуся розуму учила,
Як я маленьким пуп`янком була,
Коли під стіл ще пішки я ходила,
Тоді вредненька я була мала.
Хватало в неї ласки і терпіння,
Бо з мене ж люди виростуть колись,
Вкладала в мене все своє уміння,
Щоб даром мої сльози не лились...
Пройшли літа, я виросла й зміцніла,
Дорослі в мене донька і сини,
Їх, як мене, я розуму учила,
Щоб гідними людьми були вони.
Нарешті стала я й сама бабуся,
Вже онуча маленьке підроста,
Я розуму його учу, й боюся,
Ой то ж яка наука не проста.
Нема давно старенької бабусі,
Її життя пішло за небокрай,
За неї щиро Богові молюся,
Нехай хоч там для неї буде рай.
Тепер коли приходжу до могили,
Я дякую їй, за науку ту,
Бабусю рідна, сонце моє миле
Поглянь, у Вас праправнуки ростуть.
На картах небесних тіл така планета як "Старість" не позначена. Але вона існує, тільки не в просторі, а в часі. І рано чи пізно, кожен із нас, залишаючись жителем Землі, ступає на цю планету. Час там протікає повільно – з довгими ночами, заповненими безсонням, болем у суглобах, лякаючи перебоями в серці. І люди сприймають його по-іншому. Дивною стає пам'ять: до найдрібніших деталей згадують події піввікової давності і забувають те, що трапилося щойно. І все частіше думки линуть у далеке минуле, в часи незабутньої юності й молодості. І так хочеться хоч на однісінький день повернутись туди, де ти був юним, щасливим, батьки молодими, а життя здавалось безкінечним…
В небі купається голуб-вертун...
Серце жура проколола:
Я вже ніколи туди не вернусь,
Не повернуся ніколи
В край, де ще батькові зичать сто літ,
Світ ще не вмився кров'ю,
Рід мій увесь ще живий при столі,
Мати іще при здоров'ю.
Ще не ділили кинджалом тупим
Нас то на лівих, то правих...
Я вже повік не вернуся туди —
Це вже остання правда.
...Господи,
я ж не молю: поверни!
Не повернуть, що збулося.
Вам таки легше живеться,
сини,
Нам таки важче жилося.
Але пройшовши крізь горно пожеж,
Звідавши рай на засові,—
Навіть життям офіруючи,
все ж
Не загубили ми совість.
Згоден, що ми, многогрішні,
Справді од вас бідніші.
То вже простіть, що за власні труди
Ми не надбали вам скрині,
Що як прийшли,
так і підем туди...
Але зате ми сипам назавжди
Передамо нетлінне:
Нашу любов — як єдиний хосен,
Нашу вам раду і сповідь,
Що продається на світі не все,
І не купується совість.
Старість, за суттю своєю трагічна. Хоча б тому, що в цьому віці по-справжньому усвідомлюєш закон природи: людина смертна. Не забуваймо також, що більшість людей старшого віку – це вдови і вдівці, адже рідко кому вдається, як у казці, жити довго й щасливо і померти в один день.
І це теж треба пережити і з цим жити далі. Добре, коли в такий час поруч діти й онуки, а буває ж, що вони розлетівшись по світах, довго-довго не навідуються до отчого порогу. А коли нарешті знайдуть хвилину, щоб відвідати батьків, нерідко буває вже пізно…
***
Допоки нас чекають наші мами,
І доки виглядають нас батьки.
Провідуймо, та не лише листами.
Хоч дорогі їм і скупі рядки.
Коли неждано вдарять дзвоном далі.
Тоді на все, на все знайдемо час.
Але ні сльози, ні вінок печалі –
Уже ніщо не виправдає нас.
Заниє жаль у щедрім слові «мамо»,
І чайкою здригнеться синя вись.
Провідуймо і завжди пам'ятаймо,
Що можем запізнитися колись.
Пісня «Пісня про матір»
Споконвіку так повелося, що молоді люди вчилися у старших господарювати, працювати в полі й городі, шити, вишивати, доглядати й виховувати дітей. Від бабусь і дідусів передавалися багатство і краса звичаїв і традицій нашого народу.
Всі свої знання, вміння, досвід, мудрість старше покоління передавало своїм дітям, внукам, правнукам. І в цьому закладено велику життєствердну мудрість існування людини на землі.
Для безперервності життя старість, як і молодість, є обов'язковою складовою і в цьому є її особлива цінність.
Любити старість — чи можливо?
Та як прекрасно — зберегти
І в старості
Всю чарівливість
І таємницю красоти.
То інше вже зачарування,
Не те, що в молодості, ні,
Таке гіркливе, бо останнє,
Таке тремтливе — в сивині...
Ах, повернути б те, минуле,
Що в сни вривається, в думки,
Що завжди в серці, не заснуло;
Любов, І сльози, і роки...
Вернути радість і розпуку,
Вернуть страждання саме ті,
В яких була солодка мука
І щось незнайдене в житті,
Принадне, мов прив'яла вишня,
Щемливе, як взимі бузок. ...
Як листя спалюють торішнє —
Такий п'янкий, терпкий димок.
Від згадок серце молодіє
І відступає гіркота.
Усе б вернуть... Лиш безнадію
Ніяк не треба повертать.
Буває світло і принадно,
Бо знань і досвіду — світи,
І стало ясним все, що складно.
І стало більше доброти.
Поради молодим, розради,
А час іде — за тактом такт.
І все ж чомусь маліє радість,
А час іде — тік-так, тік-так..
Так склалося, що 1 жовтня, світ відзначає і ще одне свято Міжнародний день музики. І це мабуть не випадковий збіг, адже музика – це великий дарунок небес. Без неї ми не уявляємо свого життя; вона приносить нам радість, заспокоєння, іноді легкий смуток і світлу печаль.
Музика незамінна у щасті і підтримує нас у горі. Вона очищує наші душі і підносить нас до небес. І це ще одне джерело радості, з яким легше житиметься на планеті "Старість".
Пісня «Снегопад» виконує Нані Брегвадзе
***
Чому мені тепер співається?
Чи щось згадалося, бува?
Співає серце, щоб не краятись.
Душа співає, бо жива.
Душа співає, та в неспокої,
Бо у казковому краю
Літаю піснею високою,
Шукаю молодість свою.
О, не знайти стежками знаними,
Я хочу в долі розпитать:
«Куди роки пливуть туманами?
Як далі житиму, порадь».
Бона мовчить, а я не каюся.
Гукаю юності: стривай!
...Співає серце, щоб не краятись.
Душа співає, бо жива.
***
Старію, сивію,
Та віком
Не караюсь.
На пічну долю
Ніби
Сподіваюсь.
Захоплююсь.
Закохуюсь.
Ревную.
Біжу (на час)
Та гирями
Тренуюсь.
...А час іде.
Як невблаганно
Йде!
Коли ж я в ньому
Визначусь
Іде?
Щоб, як годиться,
Щоб за віком
Жить,
Статечним буть,
З підтекстом
Говорить,
Уміть підкреслить
Значення
Персони,
Про всім відоме
Говорить
Резонно,
Придбати речі
Вищого
Гатунку
Та Друзів
Підбирати
З розрахунком.
Я так ніколи
Жити
Не зумію.
Я все ще мрію,
Я все друзям
Вірю.
І до останку
Б'юся
За людину.
Щасливий —
Бо такий я
Не єдиний.
***
Відцвіло все, що мало цвісти.
Весняні відзвучали хорали.
Я зумів непростиме простить,
Нерозлучне само попрощалось.
Що здавалось незмінним, тепер
Не таким обертається звітом.
Виявляється, час розпростер
Як факір, покривало над світом.
Що збулося, що буде і є
Він з минулим єднає уміло,
Епізодами там постає
Те, що вчора жило І боліло.
Лише час — категорій вінець —
Понад сущим постійно на чатах,
В кожнім витоку бачить кінець,
У закінченні бачить початок.
Пісня «Стоїть гора високая»
Осінь життя, як і осінь року, треба сприймати із вдячністю якщо розібратися, то цей період життя має не лише недоліки, а й свої певні переваг, як-от матеріальний і духовний внесок людей у розвиток суспільства. До плюсів поважного віку можна віднести не лише збільшення вільного часу, а й можливість духовного вдосконалення, розкриття й втілення талантів. Скільки вчених, письменників, художників досягли досконалості в своїй діяльності вже у поважному віці. У нас із вами є живий приклад: всім відома Кам'янська художниця Долекно починала малювати вже коли вийшла на пенсію і який прекрасний і багатий творчий доробок створила ця талановита жінка.
Отже, як бачимо життя продовжується і в період похилого віку, більше того воно залишається цікавим, багатогранним, і часто дарує людям приємні сюрпризи, дає змогу зайнятися тим, що до душі і на що раніше не вистачало часу. Отже, живіть активно, щасливо, творіть, вдосконалюйте себе, спілкуйтесь, радійте, усміхайтеся – і зрозумієте, що життя прекрасне.
У прекрасне завжди! Від першого подиху до останнього
На закінчення нашої зустрічі хочеться ще раз побажати вам всіляких гараздів, добра і миру, а ще
***
Бажаємо, щоб першим гостем було здоров’я,
Як лист дубовий таке міцне.
А другим гостем-радість у хату,
Що веде за собою друзів багато.
Щастя, веселість, добрую долю,
Для серця - втіху, добра доволі.
Багатства в домі, в душі спокою,
Хай повниться завжди життя добротою.
Сценарій презентації кгиги Ф.Людного «Кам'янщина партизанська».
Вічний вогонь палає,
Дзвонить у долі століть.
Вічний вогонь закликає:
Щастя живих бережіть!
Вічний вогонь клекоче:
Люди, не треба війни,
Щоб не вмирали дочки,
Сестри, батьки і сини.
Кожного року в день Великої Перемоги ми схиляємо голови перед пам'яттю загиблих воїнів-визволителів та вклоняємося живим учасникам тих героїчних подій. Подвиг наших ветеранів – це еталон мужності, патріотизму, сили волі та справедливості. Ми зберігаємо правдиву історію великої перемоги нашого народу, адже це складає міцну основу для єдності майбутніх поколінь.
Шана за подвиг, вдячність за мир !
Свято Перемоги – особливе свято – величне, вистраждане… Подвиг героїв – переможців у цій жахливій війні непідвладний часу, як й наша щира та безмежна вдячність їм – людям, які виявили нездоланну мужність та незламність духу в боях за рідну землю та свободу країн Європи.
Велика ціна цієї перемоги – це мільйони загиблих та мільйони поранених, а скільки загиблих від тяжких ран в повоєнні роки, а мільйони зламаних людських життів…
Ми у вічному боргу перед ветеранами за їхню обірвану війною юність, за невичерпну силу духу, за прояви незбагненної мужності, свідому самопожертву заради життя на землі.
У нашій країні свято Перемоги було і залишається всенародним святом.
На жаль, роки невблаганні до солдатів-переможців. І наш обов’язок згадати усіх тих, хто загинув на полях боїв, тих, хто вижив, але відійшов у вічність у післявоєнні часи і тих, хто й донині в шерензі ветеранів.
Своїм умінням боронити і перемагати, наші діди та батьки стали прикладом доблесті, вірності військовій присязі, любові до рідної землі, щирої віри у непорушну єдність поколінь і у щасливе майбутнє нашої держави. Цю, непорушну єдність поколінь, гідно підтвердили діти та онуки переможців, які стали учасниками бойових дій на території інших держав та отримали статус воїна — інтернаціоналіста. Сьогодні її продовжують уже правнуки — учасники антитерористичної операції на Сході нашої країни, які самовіддано виконують конституційний обов’язок по захисту рідної Вітчизни, відстоюючи її незалежність та територіальну цілісність. Нинішні захисники України стали гідними спадкоємцями слави воїнів-визволителів.
Протягом попередніх 24 років незалежна Україна відзначала 9 травня День Перемоги за усталеним радянським/російським зразком. Святкування за цим (пост)радянським зразком не відповідали історичній пам’яті українського народу і загальноєвропейським традиціям, призводили до ігнорування трагічних сторінок ІІ світової війни, закріплювали в свідомості культ війни. Результатом цього стало домінування історичних міфів, перманентне протистояння в суспільстві та посилення впливу Російської Федерації на громадське та політичне життя в Україні.
Завдяки Указу Президента «Про заходи з відзначення у 2015 році 70-ї річниці Перемоги над нацизмом у Європі та 70-ї річниці завершення Другої світової війни» та Закону «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років» Україна розпочинає нову традицію святкування 8 та 9 травня в європейському дусі пам’яті та примирення.
Символ відзначення Дня пам’яті та примирення і Дня перемоги — червоний мак.
Гасло “1939—1945. Пам’ятаємо. Перемагаємо”
Червоний мак як символ пам’яті жертв війни вперше використано в Україні на заходах, приурочених до річниці завершення Другої світової війни у 2014 році. Дизайн українського червоного маку розроблено за ініціативи Українського інституту національної пам'яті та Національної телекомпанії України; автором символу є харківський дизайнер Сергій Мішакін. Графічне зображення є своєрідною алюзією: з одного боку воно уособлює квітку маку, з іншого – кривавий слід від кулі. Поруч з квіткою розміщено дати початку і закінчення Другої світової війни та гасло:
“Пам'ятаємо. Перемагаємо”. Ми пам'ятаємо, якою страшною трагедією для українців була Друга світова війна. Ми пам'ятаємо, що агресора зупинили спільними зусиллями об'єднані нації. Ми пам'ятаємо, що той, хто захищає свою землю, завжди перемагає. Ця пам'ять робить нас сильнішими. Вона — запорука неминучості нашої перемоги сьогодні.
За загальним визнанням, Велика Вітчизняна війна по праву називається всенародною. Безумовним підтвердженням цього є широкий розмах партизанського руху та героїзм патріотів-підпільників, які зробили свій неоціненний внесок у перемогу над фашизмом.
Водночас з перших днів окупації гостро постало питання протидії намірам фашистського керівництва. Найбільш повно питанням дезорганізації тилу ворожих військ мав відповідати широкомасштабний партизанський рух.
Слід зазначити, що перед війною, розглядаючи імовірність окупації противником частини території СРСР, радянським керівництвом вживався комплекс заходів із завчасної підготовки партизанського руху. Зокрема, облаштовувались схованки зі зброєю, боєприпасами, продовольством та матеріально-технічними засобами, а також готувались кадри для партизанських формувань. Проте напередодні війни було прийнято помилкове рішення про відмову від завчасної підготовки партизанського руху. Таким чином, на значній території, що була захоплена в результаті стрімкого просування фашистських військ на схід, формування партизанських загонів треба було починати з початку.
Вже 29 червня 1941 року у директивах з питань боротьби проти фашистської навали вказувалося: “На зайнятих ворогом територіях створювати партизанські загони і диверсійні групи для боротьби з частинами ворожих військ, для розпалювання партизанської війни… У захоплених районах створювати нестерпні умови для ворога, переслідувати і знищувати його, зривати всі його заходи”.
На території сучасної Черкаської області боротьба проти фашиських загарбників почалася з початком окупації. Вже наприкінці літа 1941 року на території Черкащини почали діяти підпільні групи й партизанські загони. Однак, в цілому на початковому етапі війни партизанські дії ще не носили масового характеру. Важкою для народних месників видалася зима 1941 — 1942 рр. Давався взнаки брак досвіду партизанської війни, кваліфікованих командирів, військових фахівців - мінерів-підривників, радистів. Суттєво ослаблювали партизанський рух відсутність координуючого центру, належного постачання зброєю, боєприпасами, медикаментами та продовольством.
Та вже в наступному 1942 році в організації підпільного і партизанського руху на Черкащині було враховано набутий досвід і боротьба проти загарбників значно посилилась. Всі ці події, які відбувались на території нашої землі знайшли відображення у книзі Ф.Людного «Кам'янщина партизанська», яка вийшла в Черкаському видавництві «Вертикаль» у 2014 році.
Тривалий час Федір Петрович займається краєзнавством, пошуком героїв минулої війни. Результатом його наполегливої праці стало близько 150 (!) нарисів про відважних воїнів, тих, хто виніс на своїх плечах тягар 2-ъ світової війни, захищаючи рідну землю від лютого ворога. Така велетева праця під силу лише людині працьовитій, окриленій бажанням розповісти про своїх фронтових побратимів, людині, яка й сама долала з боями цей нелегкий фронтовий шлях до нашої Великої Перемоги.
І лише тепер,напередодні 70-річчя Перемоги у 2-й світовій війні, завдяки Федору Петровичу Людному - самовідданому досліднику місцевої історії, матеріали цього своєрідного партизанського літопису знайшли свій шлях до читача. Гортаючи сторінки книги дізнаємося про те, якою була Кам'янщина у ту, вже далеку, пору. Сюжети книги ніби переносять нас в останні мирні дні червня 1941 року, коли жителі краю трудилися, жили своїми повсякденними турботами.
Разом з автором маємо змогу відчути тривожну атмосферу воєнного часу, скласти шану мужності воїнів Червоної армії і жителів району, які боронили свою землю від ворога. На конкретних прикладах в книзі показана жорстокість нацистського окупаційного режиму, страждання, які довелося пережити населенню Кам'янщини. Перед читачем розкривається справжня суть «нового порядку», який гітлерівці та їх прихвостні запроваджували в Україні, відводячи їй роль невичерпного постачальника сировини та дешевої і безправної робочої сили., особливо вражає опис Юрчиської трагедії.
В центрі уваги книги — покоління людей, які, не скорившись ворогу, в рядах партизан чесно і до кінця виконували свій громадянський обов'язок, захищаючи свою Батьківщину від загарбників. Не підігнана під ідеологічні штампи інформація із уст учасників і очевидців подій допомогла автору на прикладі діяльності одного з партизанських загонів відтворити події війни, показати долю і життєвий шлях партизан і тих, хто їм допомагав. Цінність книги полягає в достовірності зібраних матеріалів.
Справжнім партизанським краєм став Холодний Яр, де діяло кілька партизанських загонів. Про один з них - імені Ворошилова (командир А. С. Куценко), йде мова у книзі –«Кам'янщима партизанська». В основу книги покладені записані в 1970-х рр. спогади ще живих тоді учасників партизанського руху та очевидців тогочасних подій, які донедавна залишалися не оприлюдненими, а відтак і не відомими широкому читацькому загалу.
Цінним краєзнавчим матеріалом є перелік підпільно-диверсійних груп по населеним пунктам Кам'янського району, світлини партизан, та фото тих років. Цікавою для читача буде розповідь про Євмена Федоровича Шевченка – секретаря підпільного обкому партії Кам'янського району, про героя-партизана Дмитра Мироновича Коломійця, про героя-комсомольця Харченка Петра Пантелеймоновича та багатьох інших наших захисників. В книзі вміщені Звіти про діяльність підпільно-диверсійних груп Кам'янщини, короткий опис даних на занесених в альбом партизан Кам'янського партизанського загону ім. Ворошилова, розміщені дані про загальний результат бойової діяльності партизанських загонів Кіровоградської області.
Книга «Кам'янщина партизанська» є важливим внеском у справу дослідження історії Черкащини періоду 2-ї світової війни.
( слово Ф.П.Людному)
Федір Петрович Людний дав нам приклад людяності, урок того самого патріотизму, вболівання за долю країни, а значить за долю кожного з нас. Його твори змушують замислитися про справжні цінності, заради чого й кого ми живемо, з чого треба почати, щоб щось змінити в цьому житті....
Ми щиросердно дякуємо ветеранам Великої Вітчизняної війни за стійкість, за мужність, пишаємось їх подвигами.
Події тих страшних днів не повинні згаснути в пам’яті народу, ми вшановуємо світлу пам’ять героїв, які віддали життя, низько схиляємо голови, пам’ять про них назавжди залишиться в серцях багатьох поколінь, яку нащадки несуть у вічність.
Нехай мир та злагода завжди панують у наших душах і серцях, нехай світлі травневі свята, присвячені пам’ятним датам історичних подій Другої світової війни, зокрема 8 та 9 травня 2015 року – 70-й річниці Перемоги над нацизмом у Європі, Дню пам’яті й примирення та Дню Перемоги і наші щирі всім побажання додадуть всім нам нових сил та натхнення для побудови сучасної європейської держави – України !
Сценарій склала: Фатєєва А.В.
– зав.методичним відділом ЦБС
